— Ов! наш академік важко задумав ся! Академіки повинні думати, то правда, але тепер вакациї, а ти що йно по матурі, то гоц по козацьки! — жартував о. Микола і фукаючи ся розстїбував на собі одїж.
— Який там з мене академік! — відповів Зенько.
— Що?! — гукнув вуйко перебігаючи півтора музичної скалї. О. Микола звичайно по цїлих днях перебував у полї, а коли вернув до дому, зараз жартував, мабуть бажаючи тим надолужити свою невважливість зглядом гостя.
— Справдї, вуйку, я мабуть за скоро скінчив ґімназию. Инші в моїх лїтах ще ходять до ґімназиї, а я нїчого не знаю, де менї до академії! — мовив Зенько. Він плутав ся в словах; було знати, що хотїв щиро по дитячому відкрити свою душу, сказати всьо, що відчував, а наговорив цїлу купу поплутаних слів.
О. Микола здивовано глянув на змішаного хлопця.
— Матуральне сьвідоцтво в кишенї, то нема що згадувати таке, але ось де сук! Ми зле гостимо тебе. Пан академік нудьгує.
— Вуйку! нї! перепрашаю. Менї тут дуже добре, — мовив Зенько скочивши на рівні ноги.
— Погоди, то вже лучше тобі буде. Менї самому вже забогато ґосподарської мороки. Нинї-завтра пообгоню ся з пильнїйшої роботи і зачнемо бурлацьке житє, сказав о. Микола і торгав жартами Зенька, доки не стали оба гаразд сьміяти ся, оповідаючи собі сьмішні привички знайомих учителїв.
