О. Микола обгонював ся з роботи до недїлї. Зенько тимчасом прочитував давнїйші часописї, або уставляв і розвязував зрівнаня. Прогульки зовсїм занехав, а навіть не заходив у сад, бо шум дерев наводив на нього якусь мороку.
В недїлю по вечірнї усїма́ вибрали ся до Язвина. По підводах, що стояли на подвірю приходства, догадували ся, що застануть гурт гостий.
— Справляєш празник, а нас не просив! — мовив о. Микола до шваґра Теофіля, що вийшов їм на стрічу.
— Празник не празник; аджеж знаєш, що ся хата заложена на гостї. А! Зенько, здоров був! — нївроку академік! — мовив о. Теофіль впроваджуючи прибувших до кімнат.
— То цьоця Натальця — то цьоця Маня — вуйко з Набережа, — допевнював ся Зенько, витаючи ся з ними. Він не бачив їх від часу весїля тїтки Дорцї.
— Не робіть ріжниць, тут усї тїтки і вуйки! — жартувала п. Василовичова, відповідаючи на Зеньків привіт.
В першій хвилї увага цїлого товариства звернула ся на Зенька. Одно те, що він був сьвіжий чоловік у їх гуртї, а до того був замітний його ріст. Правдиві і неправдиві тїтки жартливо переморгували ся, здвигали плечима і півголосом передавали собі свої уваги, а тїтка Натальця мовила таки голосно: — Від тебе, Зеньку, Пан Біг загубив десь міру!
