— Великих родичів великий син, — завважив набереський вуйко о. Іван.
— Два центиметри висший від татка, — додав Зенько, достроюючи ся до веселого гурту, хоч було знати, що вся ся бесїда знесьмілювала його. Панї дальше якимось острахом догадували ся, кілько Зенько ще виросте, як так дальше піде.
По підвечірку гостї перейшли в гостинну, а господиня, Натальця Теофільова, сїла до фортепяна, щоб показати гостям найновійші руські твори на фортепян.
Вона граючи зупиняла ся на замітнїйших місцях, повторяла їх, то обмінювала ся своїми увагами з панями.
— Цьоця гарно грають, — завважив Зенько.
— О, зараз пізнати людину з міста, розуміє ся на річах, не так як ви, — сказала п. Теофільова в сторону мужчин.
— Е, академік, він тепер учить ся говорити чемности тїткам, а опісля буде улещував ними панни, — відповіли зачеплені.
— Я не говорю чемностий. Гра цьоцї менї дуже подобала ся. Я все був ворогом фортепянів, але цьоца якось так грають, що я поза клапанєм клявішів чую музику і розумію її, так як по словах розумію гадку бесїдника, хоч виджу, що цьоця мабуть не сидять усе над фортепяном, не мають виробленої технїки в пальцях, — правив Зенько.
— А ти довгий критику! — кликнула нїби ображена тїтка.
— Тілько так дальше, а будуть любити тебе тїтки, — приговорювали вуйки сьміючи ся.
