Зенько спаленївши втїк у їдальню.
— Не тїкай, бо не втечеш, за кару мусиш сьпівати! — кликала тїтка Натальця і побігла ловити Зенька. Він пручав ся, відмовляв ся хрипкою, але тїтка не попускала. Він повернув і засьпівав: Ой Днїпре мій, Днїпре. Мав звучний баритон з широкою скалею, тілько в переходах чути було рапавість. Мабуть він сьпівав підчас переміни голосу і тодї надірвав собі голос. Зенько відспівав ще кілька пісень. На голос піснї позбігали ся з надвору молодші гостї, висші й низші, ґімназиясти, дївчата і чимало дрібної дїтвори.
— Дїти, сьпівати! — повелївав о. Іван і перший сам почав пісню: Пішли женцї жито жати… Дїточий гурт звільна підхопивши пісню на два голоси, відсьпівав її цїлу, потім другу, третю, п. Теофільова акомпанювала на фортепянї, батьки підбасовували. На останку молоденький гурт нечайно засьпівав: Ще не вмерла Україна, надаючи сьпівови і своїм поставам вираз гимну.
— Вельми гарно. Так і видко, що наші дїти не дармували. Вони виучували те, що конче потрібне і не занедбували того, що гарне. Я раджу за те зробити дїтям прогульку до Бубнища, — сказав о. Теофіль. При легкій опозициї старших осіб, що нарікали на свої старі кости, назначено прогульку на четвер. Також ураджено повідомити про се близших і дальших сусїдів.
Зенько тодї лишив ся в Язвинї. Ві второк він помандрував з тїточним братом, ґімназиястом до Набережа, в четвер на попасї в Болехові знов присїв ся до вуйка Миколи, бо на підводах тамтих вуйків було глітно.
