пало як найпринаднїйше. Перший захват одначе скоро перемогла цїкавість. Гурт розбіг ся оглядати кімнати ковані в каменї; відважнїйші вилазили по високій драбинї на верх каміня, там по під останки склепіня, по при квадратову криницю спинали ся на сам його чубок; менше відважні виходили східцями на низший, полудневий бік того самого камяного валу. З верху каменїв простирав ся чудовий вид на дальші гори.
Поза головним каменем тягнув ся довгий ряд таких самих каменїв-велетнїв, що стояли один поза другим серед зелених вершків ялиць та буків, неначе яке зачароване місто…
Непосидюча думка не давала супокою зарівно новикам, як і тим, що тут бували. Хто кував ті кімнати, возівню? Хто мав тут житло? По що він завдавав собі стілько мозільної працї, щоб викувати криницю на версї каміня. Бог знає де у спід, коли мав готове жерело по другім боцї каміня? Яку сполуку з цїлостию мав висїчений рівчак на самім версї високого шпиля, що стояв одинцем, як велетенська великодна баба, з північного боку перед передною стїною? Провідники — бубниські Бойки — не вміли навіть хоть би яку лєґенду розповісти про се місце. Думка так і лишала ся без відповіди. Тілько очи бачили, що той хтось, що мав, чи може лиш обирав собі се місце на житло, певнїсїнько мав хист сокола чи орла.
Сонце зійшло вже з полудня і не переставало пекти. Воно покривало цїлий овид тьмаво-золотистим сяєвом і само гейби пушило ся. Гурт утомивши ся спочивав у тїни дерев, що росли по березї насипу, який віддїляв від полянки невелике подвірє перед кімнатами.
