Панї збивши ся в кутику кімнати позатулювали долонями вуха і зазирали крізь низький проруб на двір. Зеленковатий воздух що раз частїйше і дужше займав ся огнем від блискавок, що мережали овид.
Клекіт громів швидко наближав ся. Камінє здрігало ся і відповідало громам грізним гурчанеєм.
— Може то буде конець сьвіта?! Позавиваймо собі голови і нехай дїє ся що хоче — шептали панї. Дрібна дїтвора метушила ся на камяній лаві. Мужчини старали ся жартувати.
Громи били без тріску і полишали по собі повний филюючий позвук. Зенько стояв на порозї і вслухував ся в ту гру громів.
— Уступи ся, Зеньку! — закликала тїтка Дорця виглянувши з під загортки.
В тій хвилї засвистала буря, кинула в кімнату жмут галузок та вохкого зеленого листя. Відразу зробило ся зовсїм темно, а в тім громи затріскотїли над камінями і посипали вниз огняним приском. Гурт просто обімлїв. Громи били часто, аж глушили себе самі, тілько повітрє на переміну робило ся то огняне, то сьвітляно-зеленаве, а громи, здавало ся, мовчали.
По малїй хвилї знов налягла пітьма і заплюскотїв дощ. Бум! — бум! — заграли громи поза камінями. — А! — важко віддихнув гурт. Зенько і инші, що стояли просто дверий, уступали ся на боки кімнати, бо буря сипала на них струї води. Притім вони робили такі рухи, як коли би сумнївали ся, чи вони ще можуть порушати ся.
