На дворі розвиднювало ся, хоч дощ лляв як з ведра, — тай вітер утихав. Але гурт усе ще не ворушив ся і мовчав, тілько Зенько знов подав ся на перед кімнати.
— Бій ся Бога, Зеньку! Грім убє тебе! кликнула тїтка Дорця.
— Раз гарно! — відповів Зенько.
— Також знайшов красу! Не будь диваком, ходи сюди! — сердито мовила тїтка.
— Ще й як гарно, прошу послухати. Не тріскотить, тілько вдаряє велично, аж захвачує — відповів Зенько.
— Побілїв зі страху, а удає відважного, — глумила ся йому тїтка Маня.
— Все се треба назвати радше поражаючо гарним, як страшним, — сказав Зенько і з замітним напруженєм вслухував ся в гомін громів, що віддалювали ся на схід.
Над дальшими верхами з поза хмар блисло миле сонїчко.
— І по цїлій траґікомедиї! — скавав о. Іван.
В кімнатї було над міру парно, тож скоро тілько надіймив ся дощик, гурт став помалу висувати ся на двір. Воздух був холодний, сьвіжий і мав якусь особлившу неначе ясну барву і різкий посмак.
— А! а! — з задоволенєм і повними грудьми віддихав гурт. По камінчиках дібрав ся до східцїв і вийшов на верх каменя.
Сонце огрівало гори, вони парували, дивили ся, немов чорні лїси мали ось-ось спалахнути огнем. По зворах пара збирала ся в густі хмари і лїниво пересувала ся із звора в звір.
