— За горами гори хмарами повиті, — урочисто промовив Зенько.
— А прошу поглянути на Парашку — сказав провідник. Верх Парашки був оповитий хмарою. На чубку хмарка фалдувала ся як пишний, чудернацький завій.
— Парашка вистроїла ся, як княгиня!
— Небога залицяє ся до Попа Івана! — жартував гурт.
По обидї перелетїла ще одна, як заблукана блискавка, порозкидувані хмарки жвавійше поплили на схід, а сонце чисте, як викупане, повисло серед голубої синяви. Дерева і корчі заяснїли ріжнобарвними огниками. Дощева вода швидко пірнула в пісковатім ґрунтї, по грізній тучі затирав ся слїд а природа виступала як відновлена. Пташки весело стрибали по деревах, нїжно присьпівуючи собі. І гурт засьпівав:
„Верховино, сьвітку ти наш,
Ах як у тебе тут мило“…
Тай пішов на поляну бавити ся.
При вязаню китицї панї Василовичева назвала Зенька табакеркою ізза-того, що він не цїлував дївчат. На те Зенько шепнув тїтцї Дорцї, що він такі роскоші причислив би до якоїсь то прози, а поцїлуй навіяний правдивою поезією може дотичити тілько певної одної дївчини. Тїтка аж сплеснула в долонї і митю розповіла се иншим паням. Панї як стій розснували се в таку подїю, що Зенько жалував сказаного.
— Ах, яка добра дитина той Зенько — тїшили ся при тім тїтки.
Тай мав ся Зенько за ту якусь дївчину до останку свого побуту на Підгірю. За той
