Деколи користував ся при тім також підмогою сестри, але найчастїйше сам мусїв доповнювати ся, длячого воно так, а не инакше.
Така самоучка мусїла бути дуже нудна. Одначе Зенько не зневірював ся, а навпаки, при відомостях, яких набув при науцї співу, робив скорий поступ, хоч по правдї в тій його науцї мало було правильного ладу, а радше якийсь доривочний поспіх.
Про унїверситет Зенько й не згадував.
Родичі також вичікували, аж він сам заговорить про се. Тож академічні вакациї вже добігали до кінця, коли п. Мелянїя одного дня підчас обіду спитала:
— Щож ти Зеньку гадаєш про будуче?
— Нїчого, мамцю!
— Як то нїчого?!
— Чи то богато треба гадати, аби поїхати до Львова?!
— А про теольоґію?! Треба би вислати прошенє, аби приняли до семінарії.
— Речинець минув, мамцю!
— Тебе і без того приймуть! — швидко відповіла мати, і дальше мовила не то любязно, не то жартливо: — Йди, Зенобку, на теольоґію, за чотири роки скінчиш, ожениш ся і будеш порядним чоловіком.
Зенько й Ольдзя перші розсьміяли ся. Тай уся рідня залляла ся веселим сьміхом.
— То Зенько буде вже женити ся? — допитували менші дїти і здивовано глядїли на нього.
П. Мелянїя догадувала ся невдачі і вагувала ся, чи має говорити дальше, чи дати сьому спокій. Але о. Анатоль, перечекавши хвилю веселого настрою, промовив:
