— Я не хочу тебе, сину, силувати до теольоґії, нї до чого иншого, хоч нема що таїти, що при теольоґії менї було би вигіднїйше, але вже раз скажи, що волиш. Той крок буде важний на цїле житє, тому треба його добре розважити.
Настала важка хвиля. Зенько почував, що повинен відповісти під лад родичам, та що йому нїщо відповідати, бо буде так, як велять родичі, а при тім він не мав нїякої власної постанови. Рідні і час чекали його відповіди.
— Зі всього я ще найбільше вчив би ся музики — відповів Зенько.
— Музика гарна річ, нїчого казати, колись і я брав ся музикувати, — мовив батько, — але у нас сама музика не дасть хлїба. Через те саме наші славнозвісні співаки служать чужим. Розуміє ся, що зі шкодою рідної країни. Та бідному все вітер в очи. Бо як би ті таланти лишили ся між нами, то чи не змарнувались би зовсїм? І богато талантів марнує ся, тілько ми про них не знаємо нїчого, бо вони навіть не мають спромоги виявити себе. Так без насущника і музицї нема бутя. А наша музика поки що може бути тілько побічним занятєм, а радше забавкою.
— Я тілько так сказав! — перебив Зенько бесїду батька.
О. Анатоль мовив дальше: — Коли вже ми заговорили про музику, то треба сказати, що на теольоґії ще найбільше можна плекати її.
— Против теольоґії я не маю нїчого, менї все одно, тілько важко так від разу на одно рішати ся — і від разу думати про жінку, — всьміхаючи ся до матери мовив Зенько.
