— Падлюка! Сан сьвященичий і рогач на бакир — огидно! Менї здає ся, що він заповітрив мою хату! — злісно говорив о. Власович і з тріском отворяв вікна.
— Знаєш, Маню, треба довідати ся до хлопцїв, — по хвилї сказав о. Савин.
Савинова допитливо дивила ся в очи мужа.
— Який пень, такий клин; який батько, такий син. Твої того не зроблять, — відповіла.
— На те не можна покладати ся. Між молодїжю крутять ся емісарії. Коли дуріють старі, то чому не можуть дуріти молоді? Це тілько того треба, аби мої дїти пішли на польську ятку! — мовив о. Савин.
Савинова затремтїла: — Як їхати, то їхати.
— Нинька вже запізно.
— Я не кажу про нинька, тілько хочу знати, коли, бо треба дещо приготовити.
— Відкладати також не можна, поїду завтра раненько, аби швидко вернути ся — відповів о. Савин.
— І я поїду з тобою!
О. Савин здивовано глянув на жінку!
— Хиба нї! Одно з нас мусить бути дома; аджеж час непевний, челядь як зачумлена, на кого здамо дїтвору? — питав о. Савин. — Тебе саму також не пущу. В дорозї ріжне може притрапити ся, а по невдалій гостинї Обровича треба таки сподївати ся чогось недоброго.
Панї Савинова задумала ся.
— Коли так, то я тебе самого не пущу! — відповіла.
О. Савин різсьміяв ся.
— Поїдеш і мене оборониш!
