Перейти до вмісту

Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/53

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 49 —

— Так як ти мене!

— Я-ж мущина!

— А я жінка! нїкому не заваджаю!

— Ет, їду сам і конець!

— Отже я сама поїду!

— Май розум, жінко!

— То я вже без розуму? — гнївно кликнула Савинова і почала плакати.

— Чи я не казав, що той падлюка заповітрив менї хату. Дай спокій, Манусю, я на гадцї не мав такого. Радше розповідж, як ти що думаєш, а коли добре розважимо, то сама побачиш, як небезпечно тобі їхати.

Панї Савинова плачучи відповідала: — Ти не зважаєш нї на жінку нї на дїти. Тебе убють, а я що з дїтьми пораджу?!

О. Савин потроха жартував з жінки, але відповідав нї сяк, нї так, бо надїяв ся, що жінка ще сама відхоче їхати.

Панї Савинова пішла в пекарню, де незабаром дав ся чути крик дробу, який наймички брали під ніж. Сю ніч Власовичі мало що спали. Савинова довго порала ся в пекарнї, а Савина чіпала ся морока.

Раннїм ранком п. Савинова була готова до подорожі. О. Савин з очевидним сумнївом ще в останнїй хвилї пробував розрадити жінку. Та дарма. Вона сердечно прощала ся з чоловіком, з дїтьми, сїла в коляску і різко звелїла фірманови: — Їдь!

— Не бари ся, Маню! — кликав о. Савин, супроводжаючи жінку затурбованим зором.

Він поглянув на годинник і пішов до покою. Дїти бігали по подвірю. Незадовго на подвірє вбігла божевільна дївчина. Була вбрана,