Раз о півднї вивабила мене з хати небувала метушня на дворі. Лопіт крил, свистяче шипінє, клекіт бузьків не вгавав. То мій бузько обороняв своє гнїздо перед бузьком напасником. Він гонив хижака геть, а коли той повертав, він підносив ся в гору і заміряв ся ударом дзюба прошибнути ворога. Напасник хитро виминав смертоносні удари, а кілько міг, нищив гнїздо. Таки сам мій бузько в непомірнім розгонї за ворогом часто попадав у гнїздо, кровавив собі груди, а ріща з гнїзда розлїтало ся по подвірю, по садї.
— Ах! — крикнув я, лютий на напасника і мерщій побіг у хату по ручницю. Коли я знов вибіг із хати, бузьки спочивали. Вона стояла на беріжку розбитого гнїзда, а він стояв осторонь на другім кінцї криші. Напасник був між ними і звільна наближав ся до неї.
— Не вжеж бій іде задля неї?! — погадав я, складаючи ся до напасника. — Не вжеж вона могла би покинути його в найтяжшій хвилї, тодї як він бєть ся за неї — і прихилити ся до ворога?! — Я завагував ся і підвів курки, щоб убити напасника і зрадницю. Але мене обхопила така лютість, що я нїяк не міг зложити ся до вистрілу. При тім менї стало жаль мого бузька. Йому самому не варто було жити, зазнавши такої тяжкої зради. Але мене зовсїм опустила енерґія — тодї я вже не міг нїкотрого з них застрілити. Опустивши ручницю я рішив ся приглядати ся, що дальше буде. Я був певний того, що мій бузько буде бити ся до загину, я бажав того і хотїв любувати ся його лицарською смертю. І не довго ждав. Мій бузько злетїв тяжко, але рішучо кинув ся на напасника. Напасник хвацко ви-