ручників в Київі в другій половинї цьвітня 1905 р. Сї домаганя передали на руки І. Шрага, відпоручника чернигівського земства.
Рівночасно з сими полїтичними домаганями не забувають Українцї й домагань культурних. Першим з таких домагань були як ми вже згадували, про скасованє заборони на українське слово. За ним прийшло домаганє націоналїзациї школи на Українї. Колись український нарід, мимо тяжких умов свого істнованя — мимо боротьби з Польщею і мимо татарських нападів, високо поставив у себе справу з шкільною осьвітою. Осьвіченість українського народа дивувала навіть чужоземцїв. Так наприклад архидіякон Павло Алепський, що в 1652 роцї проїздив по Українї разом з патріярхом Макарієм Антіохійським пише про стан просьвіти серед українського народа; „починаючи з сього міста Рашкова (в теперішнїм Подїлю) і по всїй землї козаків ми завважили прегарне явище, що дуже нас здивувало: всї вони, за винятком тільки деяких, навіть більшість їх жінок та доньок, уміють читати… Окрім того сьвященики вчать сиріт і не кидають їх блукати без осьвіти по вулицях. Дїтий більше, нїж трави і всї уміють читати, навіть сироти“. Так стояла справа з народньою осьвітою в XVII віцї.
І в першій половинї XVIII віка на Українї кожде село мало свою власну школу, отже осьві-
