фесура київського унїверситету то найбільше обскурна і чорносотенна на цїлу Росию. Вже росийський уряд подбав про те, щоб у Київі, сїм серцї української землї, було яко мога меньше порядних людий серед професорів. В Одесї, наприклад, приватний доцент Українець Олександер Грушевський ще весною розпочав на унїверситетї виклади української істориї в українській мові. Се вперше на Українї з унїверситетської катедри залунало українське слово, те слово про котре аж до 1906 року росийський уряд та всїлякі чорносотенцї твердили, що його „немає, не було й бути не може“. Для всїх, хто мав вуха, щоб чути, й очи, щоб бачити, се було наглядним сьвідоцтвом, що всї урядові заходи пішли на марно, що українська мова не тільки не загинула, але навпаки ще виросла й розвинула ся. В харківському унїверситетї теж розпочав виклади в українській мові української лїтератури професор Сумцов. На петербурських „Висших жіночих курсах“ почала викладати українську історию Олександра Єфеменкова, що написала гарну „Історию українського народу“.
Як бачимо, студентський український рух з кінця 1906 і початку 1907 року мав деякі корисні наслїдки. На жаль, в 1907 роцї реакція чорною хмарою налягла на Росию; росийський уряд, перемігши революцийний рух і безкарно розігнавши дві Державні Думи, про що буде мова низше,
