відчуваєть ся конечність подібної науки, коли історія хитаєть ся між найскрайнїйшим емпіризмом і крайно довільними, субєктивними розумованями, коли в фільософічних поглядах панує найбільша анархія, а в історії не систематичне фільософованє, коли з ріжних сторін подаєть ся тілько найможливійших теорій для виясненя історії, теорій, що одна другій противорічить і одна другу виключає, коли в кінци є тілько непорозумінь, тілько взаїмного непорозуміня, або й прямо іґнорованя — між істориками, психольоґами, соціольоґами і фільософами. Недостачою трівких історіософічних прінципів поясняєть ся ще й те, що фільософія історії досї розвивала ся так неправильно. Одні порівнують лїтературу по фільософії історії з незчислимими розпочатими та недокінченими і занеханими будовами[1]… Другі говорять, що про точні та загально признані результати фільософії історії не можна й говорити[2]… „Коли, — питає один критик — виринає якась нова історична теорія — чи представляє вона по крайній мірі красший метод, або більше
