трава, мы рушимо на ворого̂въ и певно, що зъ ласки Божои, та съ по̂дмогою Татаръ побємо козако̂въ; Москва ще разъ покоштує такои побиванки якъ бо̂ля Конотопу и проситиме мировои“. А тымъ часомъ Поляки заходили, якъ бы привернути на сво̂й бо̂къ молодого гетьмана. Сю рѣчь препоручили отому Бенёвскому, що скомпонувавъ зъ Выговскимъ Гадяцку умову. Бенёвскій написавъ до Юрія, пильнуючи розворушити въ нѣмъ зло̂сть до Москвы за зятя єго Данила. Бенёвскій запевнявъ, що Данила страшенно мордували: катували, пово̂дрѣзували пучки, вертѣли свердломъ въ ухахъ, выкололи єму очи и залили горячимъ срѣбломъ; „коли бъ — писавъ Бенёвскій, мо̂й любый и щирій приятель, а вашь батько вставъ зъ могилы, та побачивъ, що вытворяли надъ Даниломъ, во̂нъ бы не-то-що за зброю вхопився, а хочь бы и въ огонь, то кинувся бъ. Стережись, пане гетьмане, не Польщѣ, а Москвы: вона незабаромъ зажадає податко̂въ зъ васъ и буде зъ вами те, що й зъ иншими“. Дальше Бенёвскій остерегавъ гетьмана, що Польща вже не така безсильна якъ була, и ско̂нчивши во̂йну зъ Шведами — мали усѣ свои силы повернути проти Украины. Юрій хочь и ремствувавъ на Москву, одначе не послухавъ Бенёвского и въ люто̂мъ во̂дписавъ до него такъ: „Трактуйте, панове съ царемъ, а не зъ нами; бо мы зо̂стаємося певными и прихильными до царя. Якъ царь зъ вами умовиться, мы на те пристанемо и не гадатимемо про перемѣны. Нехай нѣхто не гадає, що мы замышляємо во̂дректися во̂дъ царя. Нехай Господь покарає того, хто черезъ свою нестало̂сть и хитрощѣ не додержавъ своєи присяги и наробивъ лиха Украинѣ: Богъ вже покаравъ єго и ще покарає! А Хмельницкій коли разъ заприсягнувъ цареви и во̂ддавъ єму Украину, то вже не во̂дречетеся“. Але въ тому-же листѣ пробивалося и бажанє гетьманамъ незалежности. „Хочь я вѣкомь и молодшій, нѣ жь Выговскій и не такій розумный якъ во̂нъ, одначе волѣю, що бъ моє гетьманованє було затвердженымъ царскими грамотами або королѣвскими привилеями; бо во̂йску запорозкому за звычай по своѣй уподобѣ хочь трохъ гетьмано̂въ одного дня выбрати“. Въ листѣ до нареченого митрополіты неприхильного до Москвы, Дениса Балабана — Юрій писавъ: „Разъ вызволившись съ по̂дъ польскои неволѣ и почавши служити цареви, мы нѣколи не подумаємо зрадити и зречися нашого православного державця:
