А тако жь мы по̂демо на ихъ землю, то сами̂ притомимося и коли бъ вони насъ тодѣ де не застукали. Мы не вѣдаємо, якъ численне у Поляко̂въ во̂йско. Чи можна жь таки такъ смѣливо гадати, що во̂йска у нихъ на омаль, та й те не придатне. А що якъ выйде навпаки и покажеться, що ихъ бо̂льша сила нѣ жь наша? Тодѣ бѣда намъ! Поляки не дають пощады, коли ворогъ втѣкає. На во̂йнѣ и невеличка помылка велике лихо скоить; якъ та пожежа; — займеться зъ малои искры, а розжеврѣє такъ, що жадна людска сила нѣчого не вдѣє“.
Шереметевъ не вподобавъ сеи порады, тымъ-то инши̂ во̂йскови̂ урядники стояли за Цыцуру. Князь Щербановъ доводивъ пото̂мъ, що можна воювати, и рушати въ саму глибѣнь Польщѣ. Шереметеву отсе подобалося, а порада Козловского ще бо̂льшь стала єму осоружною. Шереметевъ не вдержався, що бъ по своєму звычаю не промовити до Козловского образливого слова:
„Отаки̂ нерозумни̂ речи нехтують шановно̂сть нашого державця. Думати собѣ, що хочь думай та мовчи зъ своими думками. Мы рушимо на Крако̂въ и заберемо Польщу“.
— „Та се вже тодѣ, боярине! лѣпше знати, мовивъ Козловскій: я не змагатимуся, а слухатиму; де скажешь, тамъ я и стоятиму и боронитиму те мѣсце, або мертвымъ на нѣмъ поляжу“.
Не вѣдаємо, чи говоривъ тодѣ що Юрій Хмельницкій, чи нѣ. По̂сля рады на Кодачцѣ Юрій перейшовъ до Корсуня: зъ во̂дсѣль вырядивъ во̂нъ послами въ Москву двохъ сотнико̂въ; во̂нъ оповѣщавъ Москву, що рада прирадила йти на Польщу и просивъ, що бъ замѣсть Шереметева вырядили на Украину кого иншого воєводою на той часъ, якъ Шереметевъ выступить зъ во̂йскомъ на Польщу. Абы довести гетьманову певно̂сть, послы повезли въ Москву перенятого Богушенка, що ѣздивъ во̂дъ Выговского, — (тодѣ вже польского воєводы кієвского) до Крыму. У Богушенка во̂добрали ко̂лька листо̂въ во̂дъ хана до Выговского; зъ нихъ видко було, що Выговскій зсылається съ Крымомъ и по̂дбиває хана Крымского йти зъ своєю ордою на Москву. Разомъ съ тымъ Хмельницкій просивъ вызволити Ивана Нечая, забраного въ Быховѣ и завезеного въ Москву. За Нечаємъ була Юрієва сестра, тымъ-то во̂нъ и вступився за него. „Сестра моя, писавъ гетьманъ, льлє кро̂вави̂ слёзы, нарѣкає
