ского во̂йска на Украину а инакше страхали похвалками, що лѣвобережна Украина не спроможеться сама во̂дбитися во̂дъ Поляко̂въ и правобережныхъ козако̂въ и муситиме по неволѣ пристати до Польщѣ. Головна рѣчь була справдѣ та, що моральными силами зубожѣла Украина черезъ минули̂ колотнечѣ: двѣ політични̂ партіи ворогуючи збиралися одна на другу; вони довели вже Украину до того, що єѣ во вѣки недѣлену — розпанахали на двѣ половины рѣкою Днѣпромъ. Лѣвобережна Украина хилилася до Москвы, правобережна до Польщѣ. Але люде зневѣрилися въ правду; въ само̂й речи Украинцѣ не то що бъ промѣняли Поляко̂въ на Москалѣвъ, або навпаки; нѣ; вони мусили горнутися туды, куды хилили ихъ обставины, що залежали не во̂дъ ихъ волѣ. Москва була близше до Лѣвобережа и швидше могла показати свои зубы, тымъ-то Лѣвобереже нѣ-бы-то й хилилося до неи. Колишнѣй народно̂й ненависти до Поляко̂въ, во̂дповѣдала ненависть народна до утиско̂въ и кривды Москалѣвъ, яки̂ вони все бо̂льшь и бо̂льшь чинили Украинцямъ. Якъ московске во̂йско поводилося до Украинцѣвъ, свѣдчить листъ архимандрита съ Кієвскои Лавры, Инокентія Гизеля, писаный 29. мая 1661 р. Московски̂ ратники зруйнували и спалили маєтно̂сть Лавры, мѣсточко Иванко̂въ, за те, що нѣ бы Иванко̂вцѣ супротивляються проти царя и не давали царскимъ ратникамъ харчѣвъ. Дня 12. червня Лаврски̂ села Михайло̂вку, Булдаѣвку и Богданы ратники зграбували и спустошили, а мешканцѣвъ примусили перевозити до Кієва власне своє добро, пограбоване у нихъ ратниками царскими. „Не можна, пише Гизель, и переписати усѣхъ тыхъ кривдъ, якихъ ратники цареви̂ накоили свято̂й Лаврѣ. Усѣмъ вѣдомо, що чимало сѣлъ и хуторо̂въ Пресвятои Богородицѣ ратники спустошили, церкви поруйнували, престолы поперекидали, святи̂ дары зъ дарохранительниць повыкидували, священико̂въ пообдирали, ченцѣвъ за шіи привязували, жѣноцтву головы стинали и наши̂ по̂дданки доведени̂ до убожества, знищени̂, иншихъ помордували, попекли на огни; иншимъ пово̂дтинали руки, ноги, иншихъ на смерть повбивали. Мы вѣдаємо, що ратники коять отаке за згодою своихъ начальнико̂въ и начальники ихъ за те не карають. Траплялося и таке, що ратники, закватирувавши у якого мѣщанина, орудують єго семьєю неначе наймитами, а єго оселю, все єго добро вважають
