мусимо конечного розору до̂знати. Ото жь порадьте мене щиро, що чинити?
Выступили полковники: нѣженьскій Гуляницкій, полтавскій Пушкаренко, прилуцкій Дорошенко, ирклѣѣвскій Джеджалій.
„Мы, промовили вони, не зламаємо присяги, що выконали єго царскому величеству“.
Инша старшина, сотники й осаулы лѣвобережни̂ те жь казали: „Мы не во̂дкинемось во̂дъ єго царского величества; якъ заприсягли, такъ и теперь того жь триматимемось .
Коли гетьманъ ставъ допытуватись, що єму чинити, вони замѣсть во̂дповѣди, загукали:
„Якъ ты намъ прирадишь, такъ мы й будемо!“
Гетьманъ не допевнявся во̂дъ ихъ порады про шведску справу й потураючи имъ, мусивъ сказати:
„На мою думку, безпечнѣйше намъ єго царского величества триматися, якъ мы на те присягали, а съ кимъ иншимъ не єднатися“.
Але полковники правобережни̂ — Зеленьскій, Богунъ та ще третій полковникъ („имя єго не згадаю“, каже свѣдокъ) озвалися не такими думками.
„Не гараздъ намъ, пане гетьмане и вся панове радо, по̂дъ царемъ бути: самъ царь до насъ ласку має, та старшина въ него лиха, наговорює на насъ цареви, що бъ завдати насъ въ го̂ршу неволю та добро наше во̂дняти!“
Выговскій, почувши таки̂ речи, удавъ суворого:
„Не до речи, мовивъ, — вы, панове, говорите та во̂йско баламутите; намъ бо за царску ласку не слѣдъ й думати во̂дкидатись во̂дъ него!“
Нарештѣ поклали вырядити до царя посольство та прохати, що бъ не ломавъ ихъ во̂льности.
„И всѣ тодѣ завзятємъ перенялися, що бъ одностайне за гетьмана й за права свои та стародавни̂ во̂льности стати й багато иншихъ негожихъ речей було тамъ“, — писавъ Бутурлинъ у свому рапортѣ до царя.
Съ того, мабуть, часу Выговскому годѣ було по̂дписуватись: гетьманъ на той часъ; си̂ бо слова, каже украиньскій лѣтописець, во̂нъ узявъ собѣ якъ умову, якъ козаки на першо̂й радѣ дали єму до рукъ булаву.
