Через довгі усобицї і напади Татар Україна все більше і більше підупадала: селяне переходили в слободські полки і взагалї на землї царські; села пустїли, господарство батьків і дїдів, що лишали ся на рідних куренях, знищувало ся. Не далекий ще був той час, коли Поляки називали Україну родючим Єгиптом; навіть вже після тяжкої і крівавої години Богдана Хмельницького, архидиякон патриярхи Макария, Араб Павло, простуючи до Київа, бачив від межі Поділля скрізь сади, пасїки, хутори і гумна з збіжем. В Лаврі у Київі, ченцї частували єго вином з власного винограду; тепер цар Олексїй, хотїв розжити ся з України на тямущих садовників і посилав по них в Лавру, відаючи, що по маєтностях Лаври садовництво добре пишаєть ся. Інокентий Ґізель відписав єму, що таких людий тепер не то що в Лаврі, а й скрізь по Українї бракує через лихі усобицї. Підупала тодї і духовна осьвіта: києво-братський монастир і єго колєґія, як сьвідчив той самий Інокентий, зазнав великої руїни. Церкви єго попалено, ченцям бракувало їжи а деякі учителї і проповідники божого слова, перебуваючи „алчными и хладными“ не мали спроможности справляти свою роботу. Інокентий прохав для них у царя ласки і цар обіцяв ся запомогти їм. З усїх маєтностий братського монастиря лишило ся тільки те село, що подарував Петро Могила, тай те було зруйновано. Так само інші київські монастирі межигорський і видубицький перебували нужденно і прохали у царя запомоги.
Той неспокій, що загрожував власти Дорошенка на правобережу, знов примусив єго відложити замір, щоб привернути під свою руку лївобережну Україну і він покликав з лївобережа своїх козаків і білогородську орду, що прислав до него баша силїстрийський. Але скоро Дорошенківцї рушили з лївобережа, почали переходити до Многогрішного і заприсягати царю московському міста і місточка, що досї тримались Дорошенка. Так вчинили Гадячане, Рашівцї, Лохвичане, Сорочинчане, Бурченцї, Лютенчане, Сенчане, Лукомляне, Буромцї, Пирятинцї.
