лаклїї[1], до Степанівки[2], полонили 50 чоловіка, пограбували товар і добро, а село спалили; а потім знов на солоних озерах поневолили чимало людий і товару. Нападали потім і на харківський полк і там чимало людий побили і поневолили. Опріч того ріжночасне бусурмени часто нападали на запорожцїв, що уважаючи на роз'єм, ходили на пороги Днїпрові промишляти на зьвіря і рибальчити. За кожного такого приводу змагали ся до хана, щоб він своєвольників покорив, бранцїв визволив, а пограбоване добро вернув. Не слухав хан царських гонцїв, що їздили до него в Криму безчестити, а одного з них Микиту Тараканова хан і Калга-салтан звелїли обухами бити і вистановити єго принародно на втїху бусурменам, а християнам на глум та на докір. Скаржили ся на хана кримського до салтана турецького, він хоч і наказував ханови визволити бранцїв і вернути їх добро, одначе хан і єго не послухав. От чому царі московські, з'єднавшись з королем польским постановили собі воювати Кримцїв.
Не ранїйш як з початку грудня вирядили на Сїчу з війском Косагова, щоб окрепити ся в Камяному-Затонї. Тим часом ще в осени Поляки напали на Молдавщину, але їм не пощастило: Татари запалили степ і мусили Поляки подати ся назад.
Самійлович на смерть ненавидїв Поляків, не таїв він перед старшиною незичливости своєї до держав християнських, що воювали тодї Туреччину і показував, що він задоволений з невдачи християн.
Коли до гетьмана приносили „куранти“ (часописи), де були звістки, що війско цїсарске добуло місто Буду, а Венецияни, висадившись на Мореї, позабирали там міста турецькі, він не схотїв і читати, а коли єму сказали про невдачу Поляків в Московщинї і про напад Татарів на Волинь, так він весело реготав ся. Розмовляючи сам на сам з єнеральним бунчужним Полуботком, гетьман казав:
— Ох! як би я радїв, коли-б Поляки, притиснені Татарами на землї волоській, — помирились. Ачей-же тодї-б Мос-
