мих найблищих, навіть тестя єго Яненка, так що Дорошенко вийшов з Чигирина і переховувавсь три днї у лїсї з своїми певними серденятами, поки не втихомирило ся місто.
Память про сей крівавий час народного лихолїття, коли сама тубольна старшина віддавала у бусурменську неволю Українцїв сотками й тисячами, — обізвалась у народній поезиї алєґоричними піснями. Так наприклад, сокіл улїтає на чужу сторону і лишає орла, доглядати єго дїтий і добро. Коли сокіл вертаєть ся, орел каже єму, що дїти єго — соколята, дійшовши до зросту, розлетїли ся по різних деревах; по дорозї їхали пани, зрубали дерево, де сидїли соколята, і самих соколят виправили на подарунок невірі — цареви. Сокіл почувши таку вістку, вигукує: „О, бодай-би не довелось більше отсїм панам панувати, за те що вони задали моїх дїток у чужу сторону!
Як Турки пішли за Днїстер, польский король Ян Собіський вступив з війском на Україну і дійшов до Па́волочи й до Білої-Церкви. Місточка Рашків, Немирів, Бар, Межибож, Кальник, що Турки лишили, піддали ся Полякам. Король поставив там залоги, але се було на короткий час, і зараз за сим мешканцї сих місточок та окільних сїл втїкали шукати нових осель по царських країнах за Днїпром. Поляки, де тільки можна було, перешкожали такому мандрованню народа. Бунчужний Полуботок писав до Самійловича з Канева: „Поляки, немов рибалки з удками, стежать за нашими людьми, а ті безупинно йдуть на лївий берег Днїпра“. А далї зимою на лївому березї Днїпровому з'явила ся така сила прочан, що Самійлович не знав, що з ними чинити. „Іх назбиралось, — писав він до Приказу, — родин тисяч на двадцать. Усї без пристановища, конї у них без корму пропали і самим людям нема що їсти“. Польский король пустив по Українї унїверсал, де величав себе царем їх по закону, силкувавсь погодити ся з Дорошенком, засилав до него знаємого єму владику Шумлянського і, нїчого не зробивши, пішов у кінцї сїчня до Поль-
