і колесо. Після него се ісь що: “молодик — се півколо, місяць в повні — колесо”. Отакі рухи Індіян виконує тричі. Себто, місяць був тричі в повні і тричі молодиком, отже мало минути три рокових місяця. Потім дикун показує двома пальцями одної своєї руки на долоні другої, як люди ходять пішки. Се після него буде: “я йшов пішки”. Потім дикун рухає обома руками, наче громадить веслами. Себто каже: “подорожував човном”. Потім дикун починає увесь труситись наче йому стало зимно. Сим тремтінєм він хоче показати, що він подорожував в зимку, коли була студінь. Таким чином дикун оповідає другим дикунам руками, та взагалі міґами, усе, що йому треба було росповісти про свою трохмісячну подорож взимку, пішки та човном.
От яким робом можуть люди порозумлятись межи собою на міґах, навіть без жадних слів. Се теж мова, тільки мовчазна. Так подібно розмовляють і глухо-німі. Розмовляти словами вони не годні, бо глухі з уродженя.
Хоч вони й виховують ся помежи людьми, але не чують цілковито жадного людського слова. Тому вони й не годні навчитись розмовлати словами. Але глухо-німі теж люди, у них є людський мізок, є розум, є думки та чуте. Глухо-німі можуть порозумлятись з другими людьми міґами, без жадних слів. А що найцікавійшого, се те, що ті міґи майже такі як у дикунів: кожний дикун відразу починає розуміти глухо-німого, а глухо-німий — дикуна. Чому? Тому, що усі їхні міґи цілковито природні і кожний розуміє чого вони тичуть ся.
Отже люди можуть розмовляти і без слів. Вони розуміють один одного і розмовляють, навіть не знаючи жадних людських слів. Вони просто подають один одному свої думки, свої чутя і взагалі усе, що мають на гадці. Щоб мати гадки та чутє не конче треба знати слова. Думки можуть бути собі окремо, а людське слово, мова — собі окремо. Инакше кажучи, люди не завжди думають словами. Щоб думати словами, треба аби кожне слово значило яку-не-
