Як і тіло-рухи, чи міґи, людині стає в пригоді те, яким голосом і з яким чутєм вона вимовить слово. Вимова важить в людській розмові дуже багато. Вона навіть заступає собою слова. Приміром, одно дике племено цілковито не має слів “горе” та “радощі”. Коли дикун хоче сказати “горе”, він каже “ай” або “вей”, але коли йому треба сказати слово радість він знов каже “ай” або “вей”, але вже радісним голосом. Отже те саме слово висловлює цілковито противні річі, дивлючись після того, яким голосом воно вимовлене; таким чином заступаєть ся брак слів.
Диким народам бракне дуже багато слів. Їх нема тому, що вони ще не витворені і не взяті до ужитку. Мова диких народів геть не така, як приміром московська або англійська. Московська мова числить в собі біля сто тисяч слів, в німецькій ще більше, а в анґлійськй ще більше. А в мові яких небудь червоно-шкірих Індіянів буде тілько кілька тисяч слів. Але й се ще багато: на західнім березі Африки є такі племена диких Ніґрів, котрих мова числить усего від 350 до 400 слів. Оттакі вбогі на слова декотрі мови дикунських племен. От чому декотрі дикуни примушені вживати міґів, вимовляти слова всілякими голосами.
Але не конче дикуни. Навіть в однім народі, приміром українськім, осьвічені люди знають геть більше українських слів, як непісьменні. Багато щиро українських слів будуть не зрозумілими нашій невченій людині. Приміром слова “якість”, “сьвітогляд”, “обраховане”, “проява” і сила иньших. Спитайте якого небудь селянина, що ціле своє житє десь перебув у далекім від сьвіта селі — він не скаже вам, що значуть ті, хоч і щиро українські, слова. Хоч ті слова
