накше, себто просто доповняти слова міґами та виразом голосу, так як се роблять птахи та звірина.
Як складають ся з них слова?
Подорожні росповідають, що мова декотрих дикунів дійсно подібна на звірячу. В них не відокремиш і не відзначиш одного слова від другого.
Усі слова в їхній балачці наче зливають ся до купи та й згуки ті дуже подібні до звірячих. Приміром, африканські дикуни Ґотентоти, коли розмовляють, так усе цьмакають та цокають язиками. Таких згуків немож зазначити жадною літерою. Дикуни декотрих иньших племен, розмовляючи, белькочуть, наче полочуть рота. А виклики “ой”, “ай”, “ох”, “ех” що хвилі чути підчас їхньої балачки. Усі ті звірячі гуки потрібні дикунови до висловленя його думок. Особливо користні дикунам такі їхні вигуки, котрі виявляють їхнє горе, або радощі, або яке иньше чуте. Сі саміські вигуки є і в нашій мові і звуть ся окликами. Бож і ми маємо вигуки “ой”, “ох”, і кожний такий вигук виявляє яке небудь чутє, — чи смуток, чи веселощі, чи що иньшого. Над сим варта застановитись. Миж бо, Українці, вже не дикуни, а всеж наші вигуки тіж самі, що й у дикунів. Вони самі вигадують ся, і самі зявляють ся в усіх народів. Вони самі виходять з глибені людського іства.
Чомуж дикуни не витворюють собі нових слів, коли їм не вистарчає старих? Вони й витворюють поволи все нові та нові слова. Творене слів і по сей час відбуваєть ся на цілім сьвіті, як у дикунів, так і в просьвічених народів. Так воно йде зперед тисяч, ба зперед міліонів років.
Подорожні росповідають, як витворюють дикуни слова. Се стаєть ся якось само з себе. Приміром,
