вами, що є в нашій мові. В них усіх є конче корінь та й додатки з наростками трафляють ся зчаста. Отже розумно, що корінь буде основою слова. На тім кореню тримаєть ся цілий зміст слова, себто те головне, що те слово виявляє.
Але се ще не все. Сей корінь — се стародавня частина тих слів, в котрих він подибуєть ся. Се видко з того, що усі ті слова повстали завдяки тому, що зобох боків сего коріня були приставлені другі слівця. Приміром, в слові заходити спереду приставлено “за”, ззаду “ити”; в слові “походженє” спереду приставлено “по”, ззаду “енє”; в слові “ходак” ззаду кореня приставлено “ак” і т. д. Щоб приставляти такі слівця, як “за”, “по”, “ити”, “енє”, “ак”, треба щоб спочатку було те до чого ті слівця мож булоб приставляти. А вони приставляють ся до кореня. Отже в тих словах корінь мусів зявитись перш, ніж самі слова. Інакше кажучи він старший за них. Додатки та наростки висловлюють не самий зміст слова, але його прикмету чи підзміст. Сі прикмети і зявились, але тільки пізніще, з бігом часу. Приміром в слові “заходити” кінець слова “ити” означає, що тут тичить ся діланє заходженя; в слові “ходак” додаток “ак” значить, що тут тичить ся якоїсь річи до ходженя.
Отже справа мала бути так: в початку зявились словесні корені, а потім до них почали приставляти додатки спереду, а наростки позаду, так і повстали нові слова. Тих накорінків істнує величезна сила, а тому, завдяки їм, з одного кореня може повстати сила нових слів. Се залежить від того, які додатки та наростки приставляли до них. І так було і є з кожним корінем і підчас балачки приставляють до коріня ті чи ниьші додатки та наростки. Се робить ся на те, щоб закметити та краще означити певне слово, — щоб зробити його більш зрозумілим про люди.
Але на сім справа не кінчить ся. В декотрих мо-
