вах, і в нашій українській, окрім додатків і наростків відмінюєть ся також і коріні. Приміром, з кореня мр робить ся в слові “уморитись” “мер” або “мир”, (смерть, умираю). А корінь “ход” перейде в “хід” та “ходж” (вхід, ходженє).
І такі відміни стають ся з багатьома коренями в нашій мові: відмінюють ся вони сами, — відмінюють ся відносно слова. Окрім коренів відмінюють ся додатки та наростки спочатку та скінця слів. І все се стає ради виразности мови, ради її гнучкости. А з сего стає те, що завдяки додаткам та наросткам, і відмінам в коренях може повстати з одного кореня десять, двадцять, а часом і сто нових слів, а навіть і більше.
Так і зявилась сила слів в українській, німецькій і богатьох иньших мовах. І кожде слово має свій власний зміст, свій підзміст, чи свою прикмету, що не цілковито подібне до змісту та кмеченю других слів.
От що роблять додатки та наростки, та відміни в коренях: завдяки їм побільшуєть ся слів в мові.
Але що власне таке ті додатки, наростки та корені? Колись вони були окремими словами. В них був власний зміст і власне значіне. Приміром в слові “доброму”, “доброго”: корінь сих слів — “добр”, а коло него зкінця став наросток “ому”, “ого”. Щож се таке? Се: “йому”, “його”. Слово “доброму” зложене з двох зіляних до купи слів: “добро”, “йому”. Слово доброго теж зложене з двох слів: “добро” “його”. І сих слів “його” та “йому” теж мають ся свої власні корені. Або, приміром, слово “вхід”. Його корінь “ход”, а “в” додаток. Колись і в літери “в” був свій власний корінь, і вона означувала середину.
Якийсь власний зміст мали усі додатки та наростки. І таке було в усіх мовах, де вони не є.
В них усіх були і є свої власні корені.
