Але звідкіля взялись власне усі ті корені? Про се вже було сказано: кожний згук, вилетівши з людських уст, може стати коренем. З багатьох найзвичайнійших вигуків повстала сила слів: з вигуку “ох” повстали слова “охоти”, “оханє”; з вигуку “ой — “ойкати”, “йойканє”. Такі вигуки видирають ся з грудий самовільно, приміром, від болю, з радощів, з здивованя, тощо; а, повставши, стають коренями богатьох слів. Так і тепер дієть ся в усіх народів, не тільки в українського. Так було завжди. Таким робом витворено з кожного вигуку силу нових слів, а ті вигуки стали їхніми коренями.
Так самісінько стали коренямі і такі згуки, як, приміром, “ку-ку”, “няв”, “му”, “мми”. Що се таке? Се просто наслідованє, приміром, наслідованє куканю зозулі, нявканю кота, муканю корови.
Подібні сему згуки стались коренями дуже багатьох слів. З ними сталось те, що з звичайними та природними вигуками. Підчас розмови, люди почали приставляти спереду додатки, а позаду наростки. І таким робом з тих гуко-наслідовань зявились всілякі нові слова, приміром, змосковська зозуля буде “Кукушка”; зозулю закула: “кукушка закукувала”. Від гуку “бу” маємо “бугай; від “му” мукати, муканє; від “няв” — “нявчати”, “нявканє” і богато подібного.
В кождій людській мові є багато таких слів, котрі нагадують згуки цілковито неподібні до людських. Приміром, слова “грім”, “гуркіт”, вони нагадують хуртовину. Хіба підчас хуртовини або якого иньшого гуркоту не чуємо в тім гриманю згуку “гррр”?.. Або ось слово “бубон”: воно нагадує голос бубона: “бум-бум-бум…” вибиває по напятій шкірі кієчок. Або ось ще слово “дзвін”, “дзвіниця”, “дзеленькотінє” — нагадують дзвинячі згуки; слова “дзюркотіти” “дзюркотінє” нагадують плюскотінє води плинучого потічка. Слова “бренькотіти” “бреніти, “скавуліти”, “ячати” теж подібні до згуків натури.
