Народи, що вживають сі мови справують ся инакше. Вони не зливають слів докупи і не розмовляють самими коренями. Більше понад усе стає їм в пригоді звичка перероблювати корені та відмінювати кнці слів, додати з кінців та початків коренів всілякі додатки та наростки, так щільно зливаючи їх з коренями, що здаєть ся, що кожне слово викарбовано з суцільного кавалка і тяжко буває доглянути, що в тім слові належи до коріня, а що до накорінка. Або ось українське слово “задушений”. Корінь сего слова буде “ду”. “За” — додаток, “шений” — наросток. Звідси слова “душа”, “дух”, “душити”, “дути”, “дмухати”, “дихати”. В одних словах корінь “ду”, в тих “дму”, а в третих “ди”. І кінці слів ми, Укыраїнці, усе відміняємо підчас балачки; приміром, ми кажемо “задиханий”, а потім “задиханого” або “задиханому” “Дмухати”, “дмухав”, “дмухали”, “ходити”, “хожу”, “ходженє”. В усіх сих слів кінці неоднакові.
Цілковито не так в турецькій мові. Там корінь позістаєть ся невідмінним, — він відразу впадає в око і його лехко відокремити від всіляких накорінків.
Цілковито не так в китайській мові. Там корені стоять кожний окремо, а накорінків нема жадних.
Отже мова від мови ріжнить ся. Є мови зложені з самих коренів; є мови в котрих є корені з наростками; а є мови, такі як наша, в котрих відмінюють ся, і корені і накорінки.
Отже мови побудовані не всі на один зразок. Кожен нарід, кожне племено має свої звичаї, свої призвичаєня, свою вдачу що до вложеня слів та речень.
Люди мають стичність межи собою з давних давен.
чи зендські мови се ті, котрими розмовляли більше як сперед тисячу років декотрі народи, що жили в те перішній Перзії. Санскритська мова — ce старо-гиндуська. Її тепер невживає жаден нарід.
