мовами українською, білоруською, московською, болгарською, а навіть польською. В тих мовах було більше однакових слів, ніж є тепер тай будованя речень було більше подібне. Се видко з стародавніх книжок, що були писані сперед соток років в усіх тих мовах.
Кожному, певно відомо, що стародавні мови мало чим подібні до нових, теперішніх мов. Приміром старо-грецька а ново-грецька, латинська а італіянська. Теперішній Грек та Італіянець не розуміють своїх давніх мов. В давнину і Українці і Москалі писали тою мовою, котрою написані православні церковні книжки. Сі книги дістались до нас від полудневих Славян через Болгарію. Стародавну сербську мову звуть у нас церковно-славянською. Ся мова позістала тепер тільки в книгах. Нею тепер ніхто не розмовляє. А в давнину усі письменні Українці навіть уживали її в балачці; так само і московські та литовські письменники та урядники. Вплив сеї мови відбивсь найдужче на московській книжковій мові. А навіть московські вчені витворили погляд, що колись ся старо-сербська мова була спільною мовою усіх Славян.
Псковський селянин знає такі слова, що Саратовець і не розуміє. Приміром, Пскович скаже слово “рахманний” (повільний), а Саратовець того не зрозуміє і буде питати, що воно таке.
Отже з повизшого бачимо, що відміни в мовах усе собі поступають далі і далі і все в ріжних напрямках. І так, часом, заходять далеко, що одна мова цілковито стає неподібною до другої.
Як же далеко можуть посунутись ті відміни? Їм не положено жадної межі. Хоч і поволи вони відбувають ся, але можуть зайти дуже далеко, що в поодиноких місцевостях з спільної мови стане протягом часу цілковито інакша мова, або й декільки мов. Таким
ківську, лемківську, тощо. І межи сими підмовами така ріжниця, що Українець з Гетьманщини, спершу заледво буде розуміти Українця з Галичини.
П. К.
