тільки племена та мови, — їхні рододавці, з котрих вони почались повільно. В усіх арійських мов був свій рододавець, а в семитських — свій. Як же зявились мови-рододавці? Так само, як завжди зявлялись і зявляють ся на сьвіті людські мови: у мов арійської та семитської теж мав колись бути один спільний рододавець, себто ще прастаріща мова, з котрої повстали сі дві мови. Жило колись племено, котре було рододавцем, як семитських, так і арійських племен. Звичайно, воно істнувало на світі ще геть сперед появи окремих семитських та окремих арійських мов. А сі мови уже дуже ріжнять ся одна від одної.
Щоб могла статись між ними така ріжниця, треба було вплисти великому часови. Геть більше часу, ніж яке було потрібне про менші відміни; приміром, про те, щоб з стародавньої мови повстали мови: латинська, славянська, тай иньші того кореня. Сей час треба лічити багатьма десятками тисяч років. І се що найменьшого.
Але й на сім справа ще не кінчить ся: бо ж окрім мов семитських та арійських на свті було багато иньших цілковито на них не подібних мов; приміром, старо-вавилонська, старо-китайська,, потім мови чорношкірих Ніґрів, рудявих Індіянів тай иньших племен, що залюднюють спокон-віку всілякі закутини світа. А звідки ж взялись сі племена і їхні мови? Алеж усі люди з одної людської раси. Отже люди з людий, мова з мови, нова з старо-давньої, а та з прастарої, а та ще з старіщої, з найпрастаріщої. І так далі аж до тої звірячої мови, котру вживали колись люди-напівзвірина.
Але усі люди походять з одної людської раси. Колись вони усі мали спільну мову, подібну до звірячої, — колись вони усі розмовляли, допомагаючи собі криками та міґами, та инакше не могло і бути, бо їм бракло розуму. А розуму бракло тому, що його не могло бути через той устрій мізку, який посідала прадавна людина. А який той мізок був, се тепер досконало довідались з скамянілих людських кісток. Такі
