Те що Акбар-хан довідав ся, те він власно і мав довідатись: у прадавнину люди вживали звірячої мови. Се доводить ся нетільки таким чином, як зробив Акбар-хан, але й багатьома иньшими. Прецінь і тепер в натурі кожної людини є дечого звірячого. А сперед соток літ того звіринства в ній було ще більше, а в прадавнину ще геть більше.
Були часи, коли усі люди, що жили на сьвіті, були цілковито не подібні до тих людий, що бачимо тепер. Їхня зовнішність та манери були в них звірячі тай житє було таке саме. Тодї люди жили не державами, але черідками або гуртами; в кожнім гурті по кілька душ, щось подібного до того, як тепер жиють малпи-песиголовці. І мова в тих людий була подібна до мови звірини. І як би люди не вчились від людей своєї людської мови, так вони і тепер щеб розмовляли позвірячому. Отже тепер бачимо, чому ми всі розмовляємо по людському, кожний своєю мовою: се робимо завдяки звичці. Хто в котрій родині вродив ся, чи був вихований, тою мовою він розмовляє.
Кажуть, що людська мова диво понад дива. Дійсно з початку здаєть ся, що в людській мові є щось дивного. З сеї книжки бачиме, чи людська мова диво, чи ні. Люди завжди звали і звуть дивом те, що їм здаєть ся дуже дивним, та цілковито не зрозумілим. Що стало виразним та зрозумілим те вже не вважаєть ся дивом. Хоч і дивна річ, що міліони міліонів людий розуміють один одного, але людська мова все таки не диво. Колиб усі люди були враз заперестали ячати по звірючому, а загомоніли по людському, — от тодіб було справжнє диво. Колиб усі людські мови зявились несподівано враз, тоб було диво понад дива. Але такого не було і не могло бути. Всі людські мови зявились на сьвіті поволі, витворювались щаблево, згук за згуком, слово за словом, реченє за реченєм. І не
