3. Визнання цілого народу (нації) за єдиного носія державної суверенности; носія — якому належить виключне право порядкувати своїм політичним, суспільним і господарським життям.
4. Орґанізації державного кермування на підставі основних законів (так зв. конституція) і при помочі орґанів (парламентів), обраних народом на підставі чотиричленної формули виборчого права: загального, рівного, безпосереднього й тайного голосовання (цю виборчу формулу в публіцистиці іноді називають »чотирихвісткою«).
До ідеї народнього представництва на підставі загального голосовання й до способів його орґанізації, політична думка проте дійшла не зразу. Ще французьке »Національне Зібрання«, в червневі дні 1789. року, не знало, як практично оформити цю ідею, хоч стояло до неї вже дуже близько. В славнозвісній »Деклярації прав людини й громадянина« (ст. ст. 3, 6, 12) читаємо такі формульовання ідеї народнього представництва:
»Засада всякого суверенітету лежить в істоті своїй на Нації. Ні одна корпорація, і ні один індивід не може здійснювати владу, що не походить від Нації.« —
— »Закон — це вираз загальної волі. Всі громадяни мають право брати участь персонально, чи через своїх представників, в творенні закону.« —
— »Публична влада встановлена в інтересах усіх,
