валі паровичники, а не то, що наш севастопольський молодняк.
У вузьких, високих приміщеннях і ще дужчих і низьких проходах між казанами нема чим дихати, окрім вугільного пилу й розпеченого повітря, що разом із газами виривається з паливень, коли їх відкривають, щоб закидати вугіллям, підламати залізними пудовими ломами жар або почистити. Напів-одягнені, чорні від вугілля, обілляті потом, з попеченими ліктями, плечима, з червоними від вогню й пилу очима, й знеможеним виразом облич, паровичники сиділн й лежали біля своїх паливень. З гуркотом вкочується тачка, навантажена чорними грудками вугілля, робить поворот і висипає вугілля перед паливнею. Тоді на руки натягається такі самі брудні, здоровенні рукавиці, відчиняється засови на дверцях паливні, відчиняється й самі дверцята. Із паливні дме розпеченим повітрям градусів у 80 і примушує відсовуватись од неї далі. Лопата загрібає півпуда вугілля, воно летить у глибину паливні на розпалену червону купу й зразу міняє свій колір, ніби рак в окропі.
