Перше ніж стерновий устиг відповісти: — єсть, — ми вже були біля плянширу.
У кількох стах футах од носу „Літке“ — миготів вогник вітрильника. У темряві виступали його обриси, й було зрозуміло, що вітром гнало човна просто під пику накрижника.
— Ліворуч стерно.
— Ще ліворуч.
— Єсть.
— Досить.
З вітрильника долітав жахливий зойк. У цей момент побачили велику вітрильну шлюпку, що пройшла не більш, як у шести футах од нашого правого борту. Здавалося чудом, що вона не попала під накрижник. Юрко Йванович, неймовірно стиснувши щелепи, перегнувся через пляншир і раз по разу наказував стерновому. У цей момент „Літке“ йшов напереріз шлюпці. Коли вона не тріснеться з усього розмаху в корму накрижника, що робить 12 миль на годину, й люди з шлюпки не виваляться під могутні ґвинти, то все обійдеться щасливо.
Руки стернового прикипіли до штурвалу, а очи вп'ялися у курсову риску.
