ідуть невеликі сцени, а далі виступав якийсь штукар.
Ви оглядаєтесь навколо, бачите японців, що поприходили до театру цілими родинами, чоловіків із жінками й дітьми, матерів із немовлятами; за кілька місць далі сидять військові матроси, байдуже поглядаючи на кін, задумливо розпластався на своїй рогожі молодий японець, раз-у-раз затягаючись своєю цигаркою й пускаючи цілий стовп диму. Тут таки між рогожами пробігають діти, що одночасно й дивляться виставу, й граються між собою. Але характеристично, що жадного галасу ви не чуєте. У театрі надзвичайна тиша. Килими й рогожі приглушують звуки кроків, і мені пригадався китайський театр, що його довелося бачити кілька років тому у Владівостоці. Там теж п'ють чай, курять, голосно розмовляють між собою, але жадного порівняння з японським. Коли в японському тиша, якась затишність, і там можна відпочивати, то в китайському навпаки — неможливий гамір, що не дає змоги розібрати жодного слова, страшенна духота й надзвичайний бруд.
