мені не пощастило зробити черговий сюрприз зоологові. Рінтетегін рішуче запротестував проти мого вчинку; мотаючи головою й розмахуючи руками, він показував, що череп треба покласти назад. Щось довго й багато лопотав він по-своєму, узяв із моїх рук черепа й обережно поклав на старе місце.
Треба було коритися господареві країни. Потім Ніколаєв розповів мені, що то було місце жертвування якомусь богові чи чортові після вдалого полювання. На його думку, черепа можна було забрати лише так, щоб ніхто з чукчів не бачив. А зникнення черепа особливого вражіння на них не справило б. Виявилося також, що Рінтетегін заперечував лише тому, що ми мали зайти до Анкауге, а той міг би догадатись. А загалом він був не проти, бо під упливом Ніколаєва зовсім перестав вірити в шамана та чарівництво.
Ми пройшли глибоку засніжену западину й знову вийшли на горб. Наближалися до житла. На схилі гори чорніли дві яранґи й біля них — огорожа з китових ребер. Десятків півтора собак лежало тут і суворими поглядами слідкували за нами. Хлопчина,
