На тачанці Марія і Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем і без кінця степ. Праворуч летіли гори.
Марія задумалась. І Вадим задумався. З боку гарцював в бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
— Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
— І я не люблю.
Вона:
— Це символ всефедеративного міщанства.
— Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли дороги — чорні, степові. Маячило кволе сонце.
… Під'їхав Зиммель і несподівано заговорив:
— Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі, може тому люблю. Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут все вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно згучить все це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові?
Вадим сухо сказав:
— Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скушно. Ви трішки відстали од життя.
Зиммель ображений од'їхав.
Марія — іронія. Кинула:
— Ну, от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п'яниця і картьожник.
Вадим:
— Просто — не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула.
