а вона пручалась. Иноді він її брав за груди, але зараз же „вибачався“ і казав, що це якось так. Світало — і вони росходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла до дому, і цілий день туманіло в голові.
… А від дошок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.
Минали дні і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір — а що тут раніш було? до татарви? Га? Так, село і хутір — і далі — далі… а що через 40 віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII-й. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає — білі, а може й червінькові пісні — мукають корови, з пасовиська бредуть, і далі — далі. Ферми… електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далі — далі… Молочна стежка співає — які пісні?..
Йшло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко — далеко, тільки на обрієві блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксані:
— Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер всім можна, тепер для бідних школа.
Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а у Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів…
… У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…
