Думала про життя, думала про Київ, думала що в Київі невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.
І ще проходили дні і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін, і Мишко знову збірав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було. І от:
Оксана до колодязя йшла, назустріч Гандзя.
Гандзя: — Чула… виїздить твій?
Захмарилось обличчя. — Не знаю.
Оксані і гарно було і погано було — чи візьме й її з собою? Каже Гандзя:
— Не випускай: комуніст гарний, може ожениться… Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, росказував, як колись такі ж паничі теж встановлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки.
Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече. Згадувала, що комуніст їй казав.
Він такий несміливий, а каже так хороше.
… На світанку після однієї солодкої ночі, Мишко віддався Оксані і Оксана віддалася Мишкові. Гандзя і Павло спали, а вони не спали. Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі…
Ах, яка тоді була чудова ніч!
У неї такі тугі зітхання, як яблуки з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість, і тихий сум
