— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина.
— Уа! — Уа!
А в вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостинниці — загального помешкання робітників Н—ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі і фаєтони.
Вівдя непорушно сиділа біля вікна.
Макс брав книгу і читав вголос.
О 10-ій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що з тебе вийшло, коли б не війна і не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти де небудь в провінціяльнім місті екстерничав. Тебе-б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вівдя підняла трішки спідницю і цінично заспівала:
„Пошла я раз к дантісту
К большому спеціалісту
Чтоб он мне вставіл в дирку
Зуб! Зуб!“
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженіром. Так, Максе, я була б інженіром.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.
