Анфиса Павлівна обурилась:
— Беспартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрьму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. В го́роді взімку холодно й голодно.
… Колонії, вілли.
Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
… Ставок думав золоту пісню:
„Ой пряду, пряду“… — Леонтович.
|
|
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії переводили у місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули із партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисівна плакала — йшов 35-й листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала „женщина і соціялізм“ — пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх йшов Гіль і співав:
— Ми смєло в бой пайдьом…
Гудів ліс, падало листя, — йшов листопад, прийшов листопад.
… А на віллах ще пахло кизяками і парним молоком.
… Стояли золоті ранки і зодіяковий блиск.
|
|
Із першої вілли Сидір кричав:
— Микито! Та йди-бо бісова личино! Бандисте клятий!
Микита не озивався.
