Де-хто не встиг сісти, і їх ловили по селах… Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька.
Кожний бравнінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи…
Історія бравнінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають — згорають… Вистріл… Темна історія. У буржуа одбирали бравнінги і вони плакали, а потім у нас одбирали, — і ми не плакали, — не іронія! — а може хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колєктивізму нема, — це не з „азбуки комунізма“, провірте!
Проте це — не щоденник, це справжня сучасна новела.
Редактор Карк підвівся, ще раз трівожно подивився на бравнінга і вийшов.
Із тихої вулиці пішов на клекіт.
Жевріло блакіттю.
На північ уходили во́ди, — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами уже зеленіло — теж уходило, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там окіян, там велично і синьо.
Так: телеграфні дроти взгіррям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.
Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали, вливались і падали на брук.
Жевріло блакіттю.
Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне, — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не
