І ще суворіш:
— Ми не політики. Ми — поети. Нема в нас і північної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
— Велику французську революцію поети робили.
Зі злістю:
— Французи — нація. А ми без міста, в місті ми музлаї; — роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція. А в тім ми не французської вдачи, ми до німців скоріш. Може вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить. Не дарма наші культурники до Німеччіни їздять. А німецької комерційности в нас і нема. І в цім наше лихо. Ми і короткозорі… А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається, і плює на нас. Він теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав і було боляче і тоскно. Дивився на той стіл, де лежав бравнінг і було сіро, як у 905-му чи у 6-му році. Було:
— центральна рада, трудовий конгрес.
Випускаючий взяв підписану коректу і в'яло промовив:
— До збачення.
Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета — 17 року. Росповсюджувалась по всій Україні… Ну і від статуетки віяло.
Шкіц, зачиняючи, двері сказав:
— Римський полководець… Дивно.
А за дверима зітхнув.
