Редактор Карк виходив в зоологичний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало склизьке, наростала злість на всіх. В редакції він не хотів стрічатись. Не говорив з відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: parvenu, а відповідальний ріс і була уже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі роскиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелигенцію, і хотілось плюнути йому межи очи, за його неправду, за його лицемірря. Годинами стояв біля букиниста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся росказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив, коли вони шумлять:
— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люде — а хто вони? Про ймення змовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах, — одні про даються, одні вискакують — темні, невідомі, parvenu. Бувші соціял-демократи метрополії беруть. Соціял-демократи!.. Розумієте — в митрах соціял-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
— Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть…
Нюся:
— Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м'яке волосся.
