служить погноєм для грунту, і засїявши його раз кидають і переходять на иньше місце. Але по сим останкам не можна судити про стару дравідійську людність північних річних долин. З старої лїтератури Аріїв бачимо, що тубильцї мали тут свої держави, котрими правили царі і князї. У них були укріплені житла, де люде ховались від ворогів, і богаті городи, повні богацтв, які дражнили апетити Аріїв. Були ремісники і купцї, хитрі і оборотні в торговлї. Припускають, по даним мови, що у них могло бути навіть письменство. Низький культурний стан теперішнїх Дравідійцїв поясняєть ся почасти тими найбільш глухими місцями, де вони зістали ся, почасти культурним упадком, реґресом, що часто помічаєть ся у народів, які попадають в трудні обставини житя.
Історія Індостану починається від розселення Арійцїв, але і по сїм вона звісна доволї мало, аж поки не починають ся чужоземні відомости про Індію. Справедливо завважено, що з усїх старих культурних народів індійські Арійцї були найменьше цїкаві до історії: вся їх духова робота пішла на релїґію і фільософію, на розгадку одвічних загадок істнування, а історична лїтература у них не розвинула ся зовсїм. Нема теж урядових актів, анї монументних памяток: монументальне будівництво явило ся досить пізно, під чужими впливами.
Історію арійського переселення можемо в загальних рисах представити собі на основі поетичної літератури (збірник Веда), де заховали ся гімни й молитви з перших часів розселення. Через гірські проходи з півночи Арії пробивали ся в родючі краї верхнього Інду і його притоків — так зване „Пятиріче“, „Пенджаб“, і в завзятих битвах здобули собі нові кочовища. Се було щось подібне як пізнїйше розвеселеннє Ізраіля в Ханаанї. Початок сього походу кладуть приблизно за 2000 лїт перед Хр., або ранїйше. Але кілька віків пройшло, поки сї степові скотарі опанували Пенджаб, вигнавши або винищивши старинну людність. Розмноживши ся тут, вони посувають ся звідти на схід в долину Ґанґа. Національний індійський епос Магабгарата, захований тільки в значно пізнїйщих перерібках, споминає
