мінню з тимчасовим правительством орґанізувати урядуваннє на Білій Руси. Коло того ж заходили ся Естонцї, жадаючи вилучення їх національної теріторії з дотеперішніх ґубернських подїлів і уставлення на нїй ґенерального комісара. Недавно були звістки і про Лотишів, про Молдаван. Роблять в тім напрямі заходи й инші народи Росії.
На великій українській території треба, розумість ся, більше часу, щоб порозумітись з иншими народами й виробити проґраму орґанїзаційної роботи в спілцї з ними. Але провідна лїнія наша буде та сама. Ми не можемо з заложеними руками сидїти і чекати, що нам принесуть установчі збори — який там лад буде уставлений, який напрям візьме перевагу — централїстичний чи федералїстичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить.
Як і иньші народи Росії, але ще більше, ніж котрий з них, ми навчені гірким досвідом про те, як сильно сидять централїстичні змагання навіть у кращих представниках великоруської інтелїґенції. Ми мусимо рахувати ся з тим, що й тепер усї наші декляративні заяви про потребу широкої національно-територіальної автономії, поки вони будуть тільки декляраціями, або не виходити-муть з меж фактичної українїзації орґанїв місцевого самоврядування або місцевих установ, — будитимуть у тих кругах сумнїви і скептичні рефлексїї що до того, поскільки, мовляв, се домаганнє автономії реальне, дозріле, закорінене в житї. А у великоросійських централїстів знавдуть
