ські парляментарні круги, нї поступове російське громадянство тодї не послухали нашого голосу. Українство зістало ся на мертвій точцї репресій аж до останньої хвилї. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла своего вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме в переддень революції, що переставила українську справу в зовсїм иньші обставини, на зовсїм иньший ґрунт.
Нїчого більш помилкового не може бути тепер, як витянути старі українські петиції й подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моментї. Не може бути більшого нерозуміння хвилї, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішности і сповненнєм їх думати задоволити потреби нинїшнього українського житя. Те, чого ми добивали ся пять, чотири, три, навіть рік тому, колиб дане було тодї, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дїйсно могло б мати своє значіннє, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких хвиль останнїх лїт, улекшило б йому дальший культурний похід. Воно, розумієть ся, потрібне й тепер, мусить бути удїленє негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень. Але воно нїяк не може вважати ся задоволеннєм українських потреб, „розвяванєм українського питання“ для даного моменту. Се треба з усею рішучістю сказати про останню заяву тимчасового правительства про його спочуттє до „культурно-національнаго, самоозначення народностей Росії“. Не про нього тепер
