річ і нїкого воно тепер не інтересує на Українї. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи.
Великі події пережиті нами зняли гальми з скритої енерґії нашого народу. Як пригнетена спружина вона підносить ся перед здивованими очима чужих — і своїх.
Потреби і домагання України розгортують ся в усїй широтї. Найбільше нещастє в сїй хвилї і для правительства і для провідників громадянства — се не поспіти за скорим розгортаннєм домагань моменту.
Царське правительство кінець кінцем засудило себе на смерть тим, що не могло йти з походом житя і дурило себе гадкою, що може його спинити або притримати, розложити задоволеннє навіть тих уміркованих вимог, які йому ставили ся, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники і всї хто беруть ся кермувати народнім житєм чи нашим чи загально російським, коли будуть водити ся старими споминами про ті мінїмальні жадання, які ставились в старих умових житя, в тім черпашинім поступі, котрим воно поступало.
Остерігаємо їх від сього! Ми ж в кождім разї сих помилок не можемо робити! Мусимо тримати руку на пульсї народнього житя і йти в ритм його битя. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його голосити всїм, без огляду чи воно буде їм приємне чи нї.
Домагання, котрі висуває нинїшня хвиля, можуть бути прикрою несподїванкою для богатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можности, і так-
